Після публікації першого видання роману, критики заганили його, звинувачуючи в аморальності та хворобливості. Оскар Вайлд відповів на це маніфестом, що пізніше став передмовою до книги. Красиво, гостро та сміливо Вайлд відмовляється від будь-якої відповідальності за свій роман, висікаючи тези, що я скоріше звик асоціювати з Роланом Бартом. Автор мертвий; краса та потворність знаходяться лише в очах читача; мистецтво не має служити жодній меті, крім самого мистецтва. Парадокси, що потім прикрашатимуть собою роман, виступають тут дзеркалом — дозволь собі зупинитися та подумати над ними, і вони покажуть тобі, хто ти є.
У самій же книзі за парадокси більшою мірою відповідає лорд Генрі. Його репліки смішать, вражають й обурюють. Неначе Коукер із Дня Триффідів, лорд Генрі здатен відстоювати будь-що та сперечатися з будь-чим, скажи тільки слово. Однак там, де персонаж Коукера з ходом сюжету стає глибшим, герой лорда Генрі — ні. Він патологічний постмодерніст, що деконструює все, чого торкається. І модерну (тим паче премодерну!), який оточує його, просто немає, що відповісти. Са́ме деконструкція Генрі заражає Доріана, ширячись у ньому, неначе ракова пухлина — блискуче віддзеркалення минулого та майбутнього західного світу.
І моє порівняння не зупиняється на цьому. Бейзіл, що уособлює собою премодерн, є протилежністю Генрі — набожний, моральний і обережний. Модерн, що лежить між ними — і є Доріан. Уся його сюжетна лінія — це рух від Бейзіла до Генрі. Він сумнівається в Богові — прислухається до Генрі; шукає заміну Йому — віддається необмеженому гедонізму; убиває Бога — заколює Бейзіла; і помирає сам. Адже діра в душі мусить лишатися дірою, ніщо не в змозі заповнити її — така відповідь постмодерну.
Коли змій у саду спокушає Адама та Єву пізнати добро та зло, це призводить до гріхопадіння. Коли лорд Генрі в саду спокушає Доріана пізнати крихкість краси, це призводить до гріхопадіння. Однак якщо біблійним сюжетом рухала цікавість, то Доріановим — страх. Урешті-решт, це єдині дві речі, що рухають людиною протягом життя. І Оскар Вайлд протиставляє їх: уперед і назад; хвилююче та лякаюче. Біблійне гріхопадіння цікавості створювало світ. Доріанове гріхопадіння страху знищувало його. Не засуджуй цікавість і не заохочуй страх — ось, що я тут побачив.
Але портрет, що старішає замість тебе — це ж дар, а не прокляття! Доріан жив негідне життя, та міг і не робити цього… Ні. Оскар Вайлд дає іншу відповідь. Керуючись виключно страхом, людина стає на шлях зла. І совість, що прокидається в Доріані декілька разів, просто не здатна змінити його, адже він відмовляється приймати реальність. І доля, що весь час була на Доріановому боці, не навчила його добру. Він жив аморально та коїв жахливе, і ніякі наслідки не тяжіли над ним.
У кінці книги, Доріан обертається на своє мізерне життя, і просто не здатний побачити власних проступків. Він звинувачує в усьому картину та вирішує знищити її, щоби вона не тяжіла більше над ним. Доріан б’є портрет тим самим ножем, яким убив Бейзіла, але торкнувшись полотна, убиває себе. Адже життя людини — це сума вчинків, які вона зробила. І якщо стерти їх, не лишиться нічого, крім холодного й потворного трупу злого на весь світ старигана.
Оскар Вайлд у передмові проголошує відсутність моралі. Я готовий погодитися з цим у трошки м’якшому формулюванні: мораль є, але тільки в очах читача. Не віддавайся страху; будь обережним зі своїми бажаннями; визнавай власні гріхи. Ось, чому вчить ця книга. Прекрасний роман, який я рекомендую кожному.
12 – 15 серпня 2024
[ додому ] • [ список есеїв ]