Я не хочу бути тут.
Дощ періщить мені в обличчя, вітер куйовдить волосся. Здається, я йду вже кілька годин, хоча, думаю, за денного світла було б видно, що відстань від тих високих залізних воріт до ґанку — лише кілометр. Дім, що вимальовується переді мною, добре вписався б у готичний роман: із високими шпилями й вузькими вікнами, темний і невловимо бляклий, наче стоїть на цьому пагорбі хтозна-відколи.
Напевно, так воно і є.
Я перехоплюю валізу іншою рукою та підіймаюся сходами. Немає ніякого сенсу розвертатися й тікати якнайдалі та якнайшвидше. Уже намагалася — тепер я кульгаю, тож підйом сюди був нестерпним, а на моєму коліні красується новенький шрам. Батько зцілив мене лише трохи, щоб покращити мій товарний вигляд. Вампір у цьому домі не зважатиме на кілька шрамів. Його цікавить те, що ховається під моєю шкірою.
Моя кров.
Я не стукаю у двері. Вампір у цьому домі знає, що я йду. Немає сенсу гратись у ввічливу гостю чи вдавати, що мені цього хочеться. Я роблю три кроки всередину, перш ніж двері зачиняються за мною, відсікаючи гуркіт зливи й лишаючи по собі лише моторошну тишу. Я озираюся, але не очікую щось побачити.
Людське око не здатне вловити руху вампіра. Я, хоча й заплямована людським родоводом лише на п'ятдесят відсотків, можу помітити розмиті рухи, не більше. Ще одна причина, чому я — товар. Якби мала повноцінні вампірські рефлекси й силу, це могло б компенсувати брак магії. А так — я ледве краща за людину. Ледве краща за здобич.
Усвідомлення стискає горло й не дає мені скрикнути від несподіванки, коли я обертаюсь і бачу поруч людину. Ні, не людину. Вампіра. Там, під його блідою шкірою, помітно натяк на ікла, що притискаються до нижньої губи. Я відволіклась і почала думати, скільки ж часу минуло відтоді, як у цей дім приводили останне жертовне ягня?
Він прекрасний, як і всі вампіри. Бездоганна врода й таємна сила. Шовковисте темно-каштанове волосся хвилею спадає йому на плечі. Його очі темні й бездонні, а мʼязисте тіло здається трохи завеликим для його статури. Він такий стриманий — жодна людина не володіє собою так, як цей вампір.
— Прошу вибачення.
Я закліпала. Я очікувала почути багато чого, але не це.
— Що?
— Тебе прислав Корнелій.
У цьому немає запитального тону. Я здригнулася, почувши імʼя свого батька. Ще одне нагадування про того, хто винен у моїх теперішніх обставинах.
— Так.
— Ти знаєш, чому.
Тепер я розумію, чому він так стримується. Він бореться з бажанням напасти на мене. Моє серцебиття прискорюється. Я досить добре бачу в темряві, щоб помітити, як його ніздрі тріпочуть від мого запаху. У мене майже не лишилося часу. Я хотіла б мовчати й далі, та в цьому немає сенсу. Попри всі мої зусилля, мій голос трохи тремтить від хвилювання:
— Він віддав мене тобі.
— Так, — прозвучало радше як подих, аніж як слово. — Ми поговоримо про це... після.
— Після...
Цього разу я не в змозі стримати крик несподіванки. За мить він опиняється за пів метра від мене, а наступної — вдаряє із силою вантажівки, що мчить назустріч. Йому вдається скерувати наше падіння, і я не бʼюся головою об мармурову підлогу, та все ж не встигаю оцінити його турботу. Адже він одразу кидається на мене й кусає за шию.
[ додому ] • [ книжка на сайті видавництва ]